Михайло Тищенко.
Олександр Цепурдей

Напередодні Дня фізичної культури та спорту згадаємо закарпатця, що зробив вагомий внесок у розвиток спортивного орієнтування в Україні. Випускник Ужгородського державного університету Михайло Тіщенко, без перебільшення, не тільки беззаперечний авторитет для своїх учнів, але й для всіх українських орієнтувальників.
"Михайло Григорович – просто легенда! Це вчитель, якого буде пам’ятати кожний і тільки з найкращої сторони. Хороша і цікава людина! Михайло Тіщенко не тільки POWER, а ще FOREVER (невгамовна енергія)! Він – душа і гордість ліцею. Заздрю його вихованцям!" – так пишуть про свого наставника його колишні учні.
Вчитель фізики та астрономії Чернівецького ліцею №1 математичного та економічного профілів, "Вчитель-методист" вищої категорії, Відмінник освіти України, Соросівський учитель. Підготував сотні призерів міської та обласних олімпіад, і півтора десятка призерів Всеукраїнських олімпіад з фізики – ось короткий перелік педагогічних досягнень Михайла Григоровича.

- Моїм тренером в університеті був Степан Плішка, разом зі мною в групі займалися Анатолій Редько – багаторазовий чемпіон України в бігу на 100 метрів, та Самойленко – призер першості України у потрійному стрибку, - згадує ветеран. - Спорт по-справжньому нас загартував, дав путівку в життя. Важливо, що жоден з нас не збився з дистанції, не опинився на узбіччі життя. Всім, чого досяг, я зобов'язаний спорту: він виховав у мені волю до перемоги, працьовитість, терпіння, витривалість, порядність.
В 1960 році, коли Михайло Тіщенко одержав диплом і був направлений в одну із шкіл Чернівців, в університеті про нього залишилась не тільки добра згадка, як про зразкового студента і відмінного спортсмена. Залишився і його рекорд вузу в бігу на 5000 метрів. Надовго.
У 1967 році під час традиційного ужгородського марафону (тоді це були найпопулярніші легкоатлетичні змагання в Закарпатті), де одночасно розігрувалися медалі чемпіонату України, він виконав норматив кандидата у майстри спорту з марафонського бігу.
![]() |
![]() |
![]() |
![]() |
Михайло Григоровичу, а як ви прийшли в орієнтування?
- Це був липень 1966-го. Мені вже було 27 років. Повертався зі стадіону, безмірно втомившись від виснажливих тренувань на доріжці, і біля виходу з стадіону зустрів свого колишнього учня Юрія Папкова.
Каже: - Збірна команда області запрошена до Києва де відбудеться матч 8-ми найсильніших міст України з орієнтування, а з нашої команди вибув лідер. Нам терміново потрібен чоловік, який би нормально бігав і розумів топографічну карту. Ви ж в армії служили?
- Ні. Але що цей чоловік повинен робити? – питаю.
- У лісі, використовуючи карту, години за дві знайти 20 контрольних пунктів.
- А яка загальна довжина дистанції?
- Приблизно 15 кілометрів.
- Згоден, включай мене в команду – у такий контрольний час я без проблем вкладуся (подумки прикинув, що на шосе пробіжу 15 км за 53 хвилини). Хоча в армії я не служив, але офіцерське звання в мене є і в армійському запасі я – розвідник. А за азимутом ходити нас вчили на уроках військової підготовки, тож, хоча й теоретично, але абсолютно точно я розумію, як це робиться.
- Тоді поїхали з нами завтра до лісу на тренування.
- Та я й так все зрозумів і тренування мені не потрібні – відповів я.

Але ось рахунок закінчився, а КП я не виявив, хоча потрібний горбок був. Я закрутив круги навколо пагорба, знайшов ще кілька інших, але не КП. "Прасував" місцевість ще кілька хвилин і тут зустрічаю Макса Друкмана, який стартував в нашій команді другим, тобто я програвав йому вже 18 хвилин. Макс спокійно мені сказав: "Зараз ми його візьмемо! " І дійсно, воно стояло на першому горбку, який я взрил на швидкості, але "в запалі боротьби", я його не помітив.
Як я знайшов інші КП вже й не пам'ятаю, але й надалі, просуваючись по дистанції із застосуванням самостійно винайдених методів, добрів до фінішу через чотири (!) години і 16 хвилин. Не смійтеся! Бо контрольний час був чотири з половиною години. Я вклався! Решта семеро членів нашої команди із завданням не впоралися. У процесі подолання дистанції я не раз падав, травмувався, тож бігти естафету наступного дня вже не міг. Перші змагання закінчилися. Чому я навчився? Риторичне запитання. Зауважу, що в орієнтуванні з тієї "зоряної" команди залишився один я.

І чому ви повернулися?
- У 1971 році в Чернівцях була створена обласна федерація орієнтування. З її представниками ми часто зустрічалися на спільних тренуваннях, тож невдовзі я "перейшов в їхню віру" - назавжди, на все життя. Спортивне орієнтування подарувало багато друзів, одночасно однодумців по життю і товаришів на трасах.
То чим привабив вас цей вид спорту?
Що є фундаментом спорту в цілому? Намагання довести, що ти є більш швидким, сміливим, спритним, витривалим, ніж інші? Спортсмен (спочатку це просто дитина) хоче довести свою перевагу перед однолітками в боротьбі, в бігу, метанні. Він хоче визнання, хоче самоствердитися в своїх очах і в очах оточуючих. Але не груба сила, а красива перемога розуму завжди цінувалася найбільше. Якщо ж при цьому у змаганнях присутній елемент таємничості й непередбачуваності, то дитина й дорослий захоплюються таким видом спорту надовго. Інтелектуальні види спорту – це ті види, в яких на першому місці все ж таки розумова діяльність – стають у світі дедалі популярнішими. Одним із них і є спортивне орієнтування, яке з'явилося 100 років тому спочатку в Скандинавії, а тепер захопило весь цивілізований світ. Це – інтелектуальний крос, якщо хочете; або біг на витривалість, біг "з головою". І саме це мені в ньому сподобалося.
Людей, наділених фантазією, в орієнтуванні приваблює новизна кожних змагань, таємничість "сьогоднішнього старту". І якщо в легкій атлетиці, скажімо, ті ж 100 метрів кожен раз чи 10000 метрів (до запаморочення) - ті ж 100 метрів сто разів, то в орієнтуванні щоразу нова дистанція! І на кожній дистанції спортсмен повинен прокласти тільки йому одному відомий варіант між контрольними пунктами, на новій місцевості, в інших умовах. Людина тут органічно пов'язана з природою!

Вже восени 1972 року у Львові, де проводився один з найцікавіших турнірів для орієнтувальників країни – "Кубок Карпат" – Михайло Тіщенко робить неймовірне – виграє ці змагання і стає першим на Буковині майстром спорту СРСР. Це була сенсація.
До 1971 року Чернівецька область (як і Закарпатська) була статистом на українських змаганнях і розміщувалася наприкінці другого десятка командного протоколу. Пізніше, після проведення у Чернівцях Республіканської багатоденки, сформувався колектив, який полюбив орієнтування і завзято тренувався. Після підключення до тренувального процесу Людмили Остапович, яка багато часу приділяла спеціальній підготовці і Михайла Тіщенка, завдяки якому орієнтувальники почали суттєву увагу приділяти бігу, у буковинців з'явилися серйозні командні успіхи на українських чемпіонатах.

Михайло Григоровичу, а можете нагадати про свої спортивні досягнення?
- Мій шлях в орієнтуванні був тернистим. Чого я досяг? Дві срібні медалі з особистих чемпіонатів України (у заданому напрямку на лижах в Житомирі та біговому марафоні в Луганську) і три – в естафетах. Тричі брав участь у чемпіонатах СРСР (в Казані, Чернівцях і Новосибірську). Перемагав у відкритій першості Білорусі, з участю збірної команди Москви…

Та головною професією для себе вважаю роботу вчителем. Може нескромно, але тут найвищим своїм досягненням вважаю присудження так званої Соросівської премії на основі опитування випускників, які в мене вчилися. Тож головною нагородою для мене є слова подяки, які часто чую від своїх учнів.
Олександр Цепурдей
"Закарпаття онлайн" від 14.09.2015р.
"Закарпаття онлайн" від 14.09.2015р.